Геніальний вчений поліського краю

  Вивчення історії і культури рідного краю дає можливість доторкнутися серцем до своєї батьківщини, відчути власну приналежність до неї. Завдяки краєзнавчій роботі ми виходимо за межі підручників, осмислюємо історичні процеси, вчимося розуміти оточуючий світ, розвиваємо себе як творчу особистість.
   Досліджуючи біографії видатних земляків, розглядаємо їх як призму, через яку можна найповніше відтворити картини життя людей певної епохи, а ще отримати безцінний дар сприйняття інформації із перших вуст, у всіх її проявах. Знайомлячись із досягненнями відомих людей свого краю, беремо за приклад їх життєлюбство, наполегливість у досягненні мети, вчимося любити рідну землю і працювати заради її процвітання.
      Ось чому тема нашого проекту «Геніальний вчений поліського краю » є досить актуальною. За мету своєї роботи ми поставили дослідити життєвий шлях і наукову діяльність нашого земляка, вченого зі світовим іменем, доктора технічних наук, професора, академіка Української академії наук   Володимира Івановича  Гарбарчука.
Вчений світ знав його як талановитого кібернетика, знавця інформатики, фізика-математика. Він був автором багатьох наукових праць.  Найзначнішою є праця «Кібернетичний підхід до проектування систем захисту інформації», яку Володимир Іванович написав у співавторстві з кількома вченими. Дану роботу цінують у всьому світі. У США та Японії  широко використовують авторський винахід В.І. Гарбарчука  з удосконалення кривошипно - шатунного механізму. На жаль, про цього геніального науковця більше знають у світі, як у нас, на його батьківщині. Хочемо це виправити. 
 Ставимо перед собою наступні завдання:
–    з’ясувати, яким є родове коріння В.І.Гарбарчука;
–    зібрати спогади рідних та земляків про дитинство майбутнього вченого;
–    виявити, як здобував освіту та наукові звання В. І. Гарбарчук;
–    знайти інформацію про наукові досягнення професора та його громадську діяльність;
–    визначити політичні, філософські погляди В. Гарбарчука.
   Під час роботи користувалися такими методами: опрацювання наукової літератури, опитування, інтерв’ю.
   Дана тема досліджується вперше. Матеріали роботи можуть бути використані як краєзнавчий матеріал.

Розділ І.

Коріння роду Гарбарчуків.

    Рід  Гарбарчуків походить із села Облапи Ковельського району.  Матеріальна скрута привела до того, що у 1913 році Василь Тимофійович вирішив їхати на заробітки до далекої Америки. Оскільки в ті роки Західна Волинь належала до Російської імперії (результат поділу Польщі в 1795 році), то проблем з від’їздом не було. Для цього потрібно було виробити паспорт і мати гроші на дорогу.
Василь Гарбарчук  добирався до США через польський порт пароплавом (швидше за все це був порт Гданськ). На пароплаві вели роботу російські агітатори-провокатори. Вони  залякували від’їжджаючих українців: «В Америці криза, безробіття, вас там не чекають». Насправді чоловік без проблем влаштувався працювати у фермера поблизу Бостона.  
Василь Трохимович Гарбарчук на  заробітках в Америці
     Зароблені гроші відкладав у банк. На жаль, через рік банк прогорів і гроші Василя Трохимовича безслідно пропали. Довелося починати все спочатку. Вісім років працював в Америці чоловік (1913-1921рр.). Коли повернувся додому у 1921 році, там уже хазяйнували поляки. Василь Тимофійович на зароблені гроші купив на хуторі Дубицьк землю (10 гектарів), ліс (32 гектари), коні, перевіз із села Гута – Камінська  хату  і почав господарювати. Великого багатства з того господарювання не нажив. Зате Господь обдарував його хорошою багатодітною сім’єю. 
   Найстаршим із синів  був  Іван, який народився у 1922 році. Батьки віддали його до школи, навчання у якій проводилося польською мовою. Згодом, коли потрапить на фронт, писатиме звідтіля листи, вставляючи латинські літери. А поки що  на ньому була вся робота по господарству. Допомагав батькам  орати, сіяти, садити, молотити. Незадовго до початку Великої Вітчизняної війни одружився. У подружжя народився син Володимир – майбутній вчений зі світовим іменем. Хлопчикові не виповнилося і року, як батька забрали на війну.
      Восени 1944 року Гарбарчука Івана Васильовича Камінь-Каширський райвійськкомат відправив на навчання військової справи у Марійську Автономну Республіку. Перебував він там 6 місяців. Жили майбутні фронтовики у бараках, харчували їх не дуже добре. Молодим людям не раз хотілося їсти. Їх утішали: «Нічого! Підете на фронт! Там будуть кормити набагато краще».
    У лютому 1945 року Гарбарчука І.В. відправляють на місце бойових дій. Солдатів везли через Болгарію, Югославію. Зупинилися вони у Венгрії, де діяв ІІІ Український фронт, яким командував Р. Малиновський. 
 
 Воєнні роки батька Івана Васильовича. 1945 рік
    Пам’ять чоловіка збереже у собі день першого наступу. Було це 17 березня. Світало… Їх підігнали до лівого флангу  у траншею. Хтось кричав: «Передайте сорокап’ятку на лівий фланг». Але її не було. Сили противника переважали. Розпочався відступ. Потім були «перебіжки», сиділи в окопах.
    Нарешті прийшло доленосне 29 березня. Четвер… Хороший погідний день. Солдатів зібрали, аби вручити зброю. Ручний кулемет випало брати гуцулові. Він відмовився, посилаючись на хворобу: «Я сі больний». «Ну що ж, Гарбарчук, візьмеш кулемет ти. Будеш №1. А ти, Кузьмич, будеш №2 – носитимеш патронтаж і карабін», – промовив командир. Кузьмич лишився незадоволеним від такого розподілу обов’язків  і попросив кулемета для себе. Його бажання задовільнили.
    «Наша задача – добити фашистського звіра, не шкодуючи власної крові  і власного життя», — таку мету поставив командир перед солдатами. Їм дали команду наступати, і бій розпочався.
    Вони разом – кулеметник Кузьмич і його помічник Гарбарчук – мужньо били противника, доки обоє не отримали поранення. Вибратися із того пекла було неможливо. Почули, що німці роблять «прочоску». До них підійшли двоє фашистів – один із кулеметом, інший з гранатою. Вибору не було, довелося здатися. Їх обеззброїли і повели до інших полонених.
    Кулеметники, чекаючи на розправу, бачили, як німець веде до них під руку їхнього знайомого, тяжко пораненого. Це був Яворський Микола із Станіславської області. Він, зустрівшись із побратимами, став благати: «Ой Гарбарчук! Я сі побитий! Напиши до моєї жінки». А як я міг написати? - згадуватиме згодом Іван Васильович.—  Я і сам був не в багато кращому становищі. Щоправда, німець, який стояв біля них, почав утішати полонених: «Нє бойтєсь! Нє бойтєсь!». Фашисти тоді уже не були такими жорстокими, як у перші дні війни. Вони розуміли, що їх чекає ганебна поразка у війні.
    Іван Васильович потім згадуватиме про бездарну підготовку перед атакою. Командир їхнього підрозділу йшов позаду солдат, а не попереду, як це показують у фільмах. Атака була без артпідготовки. Їх просто гнали, як отару овець. Таким і був результат.
    Отож, вишикувавши нещасних, погнали їх німці з поля бою. Йшли вони між лісами, між корчами. Кругом вода. Нелегко було пересуватися. Тим паче, що несли ще й хворого Яворського. Дійшовши  до дороги («трахта»), зустріли мадяр, які відступали. Німці забрали Яворського і повезли його у лікарню.
     Іван Васильович довго пам’ятав, як загнали їх у якийсь двір, де стояла велика будівля – молочний цех. Посідали полонені на холодному цементі. Охоронець побачив і порадив: «Нагрібайте листя на кучі і сідайте на них, щоб не попростуджувалися».
    Гарбарчук І.В. потрапить у табір для військовополонених в Австрії. Там дочекався 1 травня. Тоді їх знову вишикували у колони. Виходили з табору, і кожен отримував американську посилку (через Червоний Хрест) – п’ять кілограмів продуктів.
    Полонених посадили у вагони і повезли. Їхали доти, поки їх не звільнили радянські війська.
    Тим часом додому прийшла похоронка  – « пропав безвісти». Ніхто уже й не сподівався  побачити чоловіка. Його ім’я було занесене у Книгу Пам’яті як загиблого під Будапештом.
    Івана Васильовича згодом допитували, як і чому потрапив у полон, вели розслідування. Він повернеться додому у 1946 році – на рідну землю, до рідних людей. Повернеться до сім’ї, щоб жити і славити Бога за те, що зберіг його для майбутнього. Він проживе ще багато літ – аж до 2009 року.
    У 1951 році сім’ю Гарбарчуків примусово переселять жити у село Підцир’я. Іван Васильович працюватиме робітником  в Камінь-Каширському об’єднанні «Заготльон», дружина  – у радгоспі. Мали четверо дітей: Володимира, Степана, Леоніда і Ганну.

Розділ ІІ

Дитинство майбутнього вченого

Його дитинство розпочалося 28 березня 1944 року на хуторі Дубицьк, що знаходився неподалік села Підцир’я. Ріс Володимир, як і всі діти, без ніяких розкошів. 
Сім’я Гарбарчуків ( батько, мати, Володимир, Степан, Леонід, Ганна)
      Був Володимир дуже кмітливою дитиною. Він ще й до школи не ходив, а вже рахував по сотнях нитки на мітках, коли мати ткала. Сам робив кораблики із кори і ховав їх під стріху.
    Батьки віддали сина до першого класу у полотняному одязі з полотняною торбиною в руках. Та це зовсім не заважало хлопчикові добре вчитися. Навчання давалося легко, бо було зрозумілим, доступним.  Володимир дуже любив читати. Був у селі невеликий клуб. Тут видавали книги, які потрібно було читати на місці, додому не давали. Діти із задоволенням приходили сюди. Вибирали цікаву книгу, сідали один біля одного і слухали, як читав уголос Гарбарчук Володя. Він умів це робити найкраще. Книгу брав до рук із особливим душевним трепетом. Перегортав сторінки обережно, боявся пошкодити. У той час книжка для дітей була справжнім скарбом. 
 
 Володимир Гарбарчук – школяр
     Щоб хтось дав тобі прочитати щось цікаве, потрібно було мати чим віддячити. Такою своєрідною обмінною монетою була соняшникова макуха – тверда-тверда, але солодка, смачна. Її у колгоспі давали свиням. Володимир із друзями ходили допомагати годувати тварин, а за це отримували в нагороду макуху.
    Володимир дуже любив ходити до лісу. Добре знався на грибах, приносив їх чимало додому. Збирав жолуді. Сам посадив і виростив три дуби біля хати. А ще він, як і його друзі, захоплювався спортом. Часто сільські хлопці збиралися разом, аби пограти у волейбол, футбол. Власноруч робили лижі, ковзани і на них каталися. Влітку ходили  на річку купатися.
    У школі Володимиру найбільше подобалися точні дисципліни. Його однокласниця Фінюк Лідія згадує, як нерідко зверталася   до товариша за допомогою. Їй важко давалася геометрія. Володимир з великим бажанням пояснював задачі. Робив це якось по-особливому легко, невимушено.
Серед однокласників

    По закінченні Підцир’ївської семирічної школи Володимир Гарбарчук пішов навчатися до Камінь-Каширської десятирічки, яку закінчив у  1961році.

Розділ ІІІ

 Шлях до слави

     Він з дитинства мріяв стати моряком. Записався до усіх трьох бібліотек міста Каменя-Каширського, аби брати там книги про море. Перечитав усю наявну літературу про те велике диво і вирішив: «Хай там що, а мети своєї досягну». Спершу  думав вступати до Севастопольського військово-морського училища. Відрадив двоюрідний брат, який закінчив авіаційний інститут. Як альтернативу запропонував здобувати освіту в Одеському вищому інженерно-морському училищі. Перевагою даного навчального закладу було те, що воно вважалося напіввійськовим, напівцивільним.
   Зразу ж після закінчення середньої школи  у 1961 році  поїхав до Одеси вступати в ОВІМУ. На жаль, склавши іспити, не пройшов за конкурсом. Потім рік працював учителем математики у селі Піщаному Камінь-Каширського району.
 У 1962 р. Володимир знову поїхав вступати до училища. Поїхав сам, з невеликим чемоданчиком у руках, де лежало декілька довідників з математики, фізики та словник з англійської мови. Обрав електро-механічний факультет. Згодом перевівся на факультет автоматики. Перший крок до мрії було здійснено – він став курсантом морського училища.
Студентські роки професора

       Навчатися було дуже цікаво.  Факультет, на якому здобував освіту, був особливим. Його аналогу і на сьогодні немає у жодному морському вузі світу. Тоді ж, у 60-і роки, мало хто розумів, що таке автоматика. Ініціатором створення факультету став професор І.І. Кринецький з Москви. Саме Іван Іванович переконував студентів: «Весь флот буде автоматизований. Ви станете спеціалістами нарозхват».
     Особливістю навчання в училищі було те, що паралельно йшла плав-практика. Щоб отримати морську спеціальність,  потрібно мати ще й так званий робочий диплом ( проплавати матросом чи мотористом не менше, як один рік). Володимир за час своєї практики побував десь у тридцяти країнах. Саме тоді його дитяча мрія розбилася об життєву прозу.  То були радянські часи дефіциту хороших промислових товарів. За кордоном, як відомо, проблем таких не мали. Тож наші матроси у кожному порту бігли скуповувати іноземне «барахло», щоб удома порадувати ним рідним. Міста так і оцінювали: «Генуя, наприклад, супер, бо тут усе дешево». Володимир вирішив, що його майбутнє буде іншим. Розмінювати свій талант на дрібниці не стане. 
Володимир Гарбарчук – випускник ОВІМУ
     У 1967 році  Володимир Гарбарчук  закінчив Одеське вище військово-інженерне морське училище, отримавши диплом інженера-механіка по автоматизації суднових силових установ.  Його направили працювати у Каспійське морське параходство. Із 1968 р. по 1972 р.  працював інженером інституту «Харчопромавтоматика».
     Як згодом він сам скаже, насправді «інститут  мав оборонну тематику».
    Володимир там автоматизував вакуумну установку, яка з бруду виготовляла гліцерин.  За сто метрів від інституту  був завод з виготовлення боєприпасів. Тут молодий інженер на німецьку трофейну установку, що складалася з манометрів та термометрів, поставив багато автоматики, яку, на жаль, ніхто не вмів експлуатувати.
   Володимир зрозумів, що йому цікаво працювати інженером, цікаво досліджувати, експериментувати. Тож вирішив поглиблювати свої знання. Вступив до аспірантури Калінінградського інституту рибної промисловості. Доля знову звела з професором Кринецьким.  Був то чоловік особливий – мав незалежний характер, завжди казав те, що думає, не захотів вступити до комуністичної партії. Таких, як відомо, тоді не любили. Щось не поладив з керівництвом і вирішив покинути вуз. Його запросили до Севастопольського приладобудівного інституту. Професор покликав із собою Володимира та ще двох аспірантів. Тиждень ходив наш земляк до інституту з проханням віддати документи.
–    Ви куди вступали – до інституту чи до професора Кренецького? –запитували його.
–    До професора ! – вперто відповідав молодий чоловік.
      У 1972 році Володимир, будучи уже одруженим, став аспірантом Севастопольського приладобудівного  інституту.
  
Сім’я  Гарбарчука Володимира (дружина Люба, донька Оксана, син Олег)
    Під керівництвом професора Кринецького підготував наукову дисертацію. Захищав її у Київському національному авіаційному інституті на факультеті обчислювальної техніки у 1974 році.  Його роботу високо оцінили. Сам академік Антонов підписав ліцензію на неї, ствердивши важливість та необхідність використання.
    У 1975 році молодого науковця запросили викладати  у його альма-матер – нині уже Одеську морську академію. Він був першим із випускників свого факультету, який став  кандидатом наук, а згодом і професором. Більше, як вісім років, пропрацював Володимир Іванович у даному навчальному закладі. Паралельно закінчив у 1977 р. спецфакультет Московського авіаційного інституту зі спеціальності «Автоматизоване проектування авіаційних систем управління». Тим часом готував докторську дисертацію на тему «Технічна кібернетика і теорія інформації». Захистив її у 1984 р. у Харківському інституті радіоелектроніки ім. Янгеля. Ректор Одеської морської академії ще раніше обіцяв: «Захищай докторську, дамо кафедру». Проте так не сталося. Пізніше науковець згадуватиме: «Я не був комуністом та ще й хотів ту кафедру, яка не дуже пасувала».
     Володимир Іванович отримав запрошення працювати в Одеському політехнічному інституті. Він погодився. Згодом створив тут кафедру інформатики –  на той час другу кафедру інформатики в Україні. За час роботи в інституті (1984 -1990 рр.) підготував декілька кандидатів наук.
Почалася перебудова, яка потягла за собою процес інфляції.  Науковці стали виживати хто як може.  Володимир Іванович створив в Одесі разом із поляками  Українсько-Польське науково-технічне підприємство «Контакт».
Професійні будні в Одесі
    На перших порах справи у даній фірмі (займалися тут інформатикою) йшли непогано. Але згодом через несприятливу економічну обстановку в державі усе стало розвалюватися.
    Після розпаду СРСР  Володимир Іванович став головою Одеської обласної організації «Просвіта» ім. Т.Г.Шевченка та директором  Південного регіонального наукового центру новоствореної  Української академії інформатики. Його ім’я стоїть у рядку перших академіків незалежної України.  У 2000 році професор Гарбарчук став офіційним членом Президії Академії наук України. 
     Новий етап у житті Володимира Івановича пов'язаний із містом Луцьком. В Одесі відпочивав його колишній вчитель математики Володимир Йосипович Горбайчук, який тепер працював у Волинському державному університеті ім. Лесі Українки.  Він захотів зустрітися зі своїм учнем. Володимир Іванович погодився. Розмову вели про математику. Ця  тема цікавила обох. З інтересом слухав Володимир Йосипович про великі можливості математики. Його учень розповідав про те, що, використовуючи методи математичного моделювання із застосуванням суперкомп’ютерів, можна з високою точністю  прогнозувати навіть бойові конфлікти між   НАТО та країнами Варшавського договору. Використовуючи апарат теорії векторних ігор, який Володимир Іванович описав у своїй докторській дисертації, можна з високою ймовірністю одержувати реальні оцінки в конфліктних ситуаціях. 
    За сприянням  Горбайчука Володимира Йосиповича  вченому запропонували читати лекції  у Волинському університеті на факультеті математики. Тут він створює нову кафедру прикладної математики. Чотири роки (2001 – 2004 рр.) пропрацював професор на Волині. Згадуватиме своїх колег як хороших і порядних людей.
На святкуванні Дня Перемоги у місті Луцьку

Розділ ІV.

 Наукові досягнення

       Із 2002 року Володимир Іванович почав контактувати із польськими науковцями. У 2003 році написав книгу «Кібернетичний підхід до проектування систем захисту інформації». Через рік його запросили працювати професором в Люблінську політехніку.
      Академіка по-особливому зацікавила проблема захисту інформації. Тому подальша  наукова праця професора головним чином була зосереджена на питаннях,  що пов'язані з теорією інформації та дезінформації, математичних проблемах  криптографії та стенографії,  а також теоретичних проблемах штучного інтелекту, кібернетики, теоретичних проблемах для складних систем і багатокритеріальної оптимізації. Результатом праці  стала публікація понад 150 наукових статей, 15 скриптів, однієї книги і співавторство у 7 монографіях. Серед монографій, опублікованих в університеті в Любліні, є такі роботи, як: «Основи інформаційної безпеки» (2005), "Методологія захисту інформації" (2006), "Дизайн захисту інформаційних систем" (2006), "Моделювання та оптимізація" (2011), "Квазі-еквідестантні  коди. Т.1. Теоретичні основи»(2011) і " Комп'ютерні технології інформаційної безпеки» (2012). Професор Гарбарчук був також рецензентом багатьох монографій та інших наукових публікацій. Наукова  діяльність професора полягала ще й в організації  численних наукових конференцій та участі в них. Володимир Іванович брав участь у підготовці наукових кадрів. Під час роботи в Україні надає сприяння і підтримку 9 кандидатам наук та    2 кандидатам у підготовці провідних наукових праць, допоміг  домогтися звання. Роботу в Польщі він отримав в результаті просування 3 кандидатів наук, які захищали роботу на  факультеті електротехніки та комп'ютерних наук Університету в Любліні. Він також був рецензентом двох інших дисертацій. В результаті його праці опубліковано понад 50 інженерно-магістерських робіт, якими керував і які були захищені  студентами в інституті інформатики.  У Люблінській політехніці професор читав лекції та проводив лабораторні заняття з таких предметів, як: основи штучного інтелекту, математичні основи інформатики, сучасні технології, основи криптографії, основи комп'ютерної техніки, систем безпеки, проектування системи захисту інформації та інформаційної безпеки.
   Завдяки активній роботі академіка  в  технічному університеті Любліна було  організоване науково-технічного співробітництво з такими закладами: Московський фізико-технічний інститут, Інститут кібернетики Національної академії наук України, Інститут кібернетики Академії Наук, Національний авіаційний університет в Києві, Львівський університет та Кавказький університет  в  Баку (Азербайджан).
       Професор також провів заходи щодо  залучення коштів для фінансування науково-дослідних проектів. Підготовлено дослідницький проект під назвою "Інформаційна система автоматичного моніторингу вод судноплавних річок"  на суму 1,5 млн. євро.
     Наукова діяльність професора Володимира Гарбарчукa несподівано перервалася. Професор раптово помер у своєму будинку в Любліні 31 жовтня 2012 року.
      Робота професора Гарбарчукa завжди визнавалася і цінувалася. Це підтверджується численними нагородами, які він отримав за свої досягнення: 8 нагород ректора Морської академії, три нагороди ректора Одеської політехніки, чотири нагороди ректора Інституту військового, 3 нагороди ректора  Волинського університету та 2 нагороди ректора Люблінської політехніки.
Нині по його наукових книгах, написаних у співавторстві з його польськими колегами, навчаються польські студенти та докторанти. Новостворена кафедра «Захисту комп’ютерної інформації» при Люблінській Політехніці РП продовжує випускати спеціалістів з даної теми.
За видатні наукові заслуги перед Республікою Польща професор Люблінської Політехніки В. Гарбарчук внесений до книги «Хто є хто в Польщі» за 2007р. у число 500 кращих науковців Республіки Польща.                       

Розділ V.

Політичні, філософські погляди  В. Гарбарчука

      У 1993 році В.І.Гарбарчук, будучи генеральним директором українсько-польського спільного підприємства «Контакт», віце- президентом Асоціації підтримки національному бізнесу України, балатувався по Малиновському виборчому округу № 297 у кандидати в депутати України.
Професор стверджував, що політика – це система теоретичних принципів і практичних методів управління загальнодержавними процесами  та державою в цілому. Якщо ж закони не враховують інтереси безпосередніх виконавців( робітників, селян, інженерів, вчителів, лікарів, вчених, котрі вміють і бажають чесно і добре працювати), то такі закони починають працювати на протилежну категорію – паразитів (спекулянтів, злочинців, казнокрадів і т. д.).
      Як спеціаліст в області кібернетики, системного аналізу, роботу у Верховній Раді мав намір почати з підготовки і створення аналітичного інтелектуального центру розробки системи законів, яка б включала не тільки чисто юридичні положення законів, а й правила( механізм) їх використання у взаємозв’язку з іншими законами і базувалася б на соціальному прогнозі наслідків, врахуванні інтересів тих, кого ці закони стосуються.
    Володимир Іванович бачив, як змінювалися держави Болгарії, Польщі, Чехословакії, Румунії і бачив Одесу, яка, як і інші міста України, очищалася від «портофранко», «шопів» з товарами з вулиці Малоарнаутської і радів з цього. Радів, коли бачив, як будуються нові готелі, приватні ресторани. Вірив, що у великому вузівському місті залишаться лише науково місткі підприємства.
Той парламент, який функціонував,  науковець вважав лише арифметичною  сумою груп, фракцій, угруповань. За переконаннями і по духу йому були близькі всі, хто хоче будувати незалежну Україну – державу багатих, культурних і вільних громадян.
     Професор є автором альтернативного проекту Конституції України.  Він вважав, що більшість проблем в будь-якій справі пов’язана з нерозумінням ситуації, неправильною постановкою задач, цілей, неосвіченості. Тому стверджував, що першочерговим кроком у будь-якій ситуації прийняття рішень є чітке визначення мети (цілі): «чого ми хочемо».
   Володимир Іванович говорив: «Якщо народом України ціль вибрана абсолютно правильна – НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, то тактичні цілі, що визначаються керівництвом держави, часто не зовсім правильні, не являються компонентами глобальної цілі побудови незалежної багатої держави. Значить, ці структури ставлять не ті задачі». У своїй науковій праці «Кібернетика державотворення» професор називав принципові помилки, що спотворюють головну мету держави. Він зробив спробу тезисно (на прикладі України) розглянути стратегічні питання державотворення нової держави і управління нею, показати шляхи і основи методів наукового розв’язання цих питань.
Володимир Іванович мав власні погляди на мову, інтелект, людину. Він вважав, що людина є однією з найдосконаліших кібернетичних систем, що має власний інтелект. Жодна штучна система, найсучасніший комп’ютер не здатні самостійно ставити мету і вибирати ефективні шляхи для її досягнення, як це може зробити людина. Для спілкування з комп'ютером вона створила спеціальні штучні мови, з допомогою яких кодуються завдання, що називаються про¬грамами. Одним із багатьох засобів спілкування людини з людиною теж є мова. Передаючи нащадкові здатність до життя та спілкування (тобто мову, слух, зір, міміку тощо), людина послуговується найдосконалішим  способом кодування інформації - як за обсягом, так і за якістю та надійністю, тобто генним.
       Професор припускав, що базовий генетичний код для кожної людини створений одночасно з першобатьками. Значить, і мова закодована як мова прабатьків. Але генетична система людини закодовує всі власти¬вості прабатьків. Отже, для  кожної конкретної мови існує своя система управління м’язами людини – носія цієї мови і цього генетичного коду. Тобто м'язами рота обличчя, гортані, грудей і ле¬генів. А також система управління відповідними кровоносними ти іншими судинами. Тільки для цієї, прабатьківської мови нервова система і мозок людини пристосовані оптимально, найкраще обробляють інформацію, що передається саме цією мовою.
    Аналогічно, на думку Володимира Івановича, організм люди¬ни має оптимальні «режими» обробки, запам'ятовування та видачі інформації тільки для прабатьківської, рідної мови. Зате обробка, сприйняття, за¬пам'ятовування, видача інфо¬рмації, закодованої чужою мовою, зовнішньою для даного генетичного коду людини є неоптимальними, тобто зав¬жди гіршими, ніж для рідної  мови. Чим більша відстань від мови даної людини (за фонетикою, лексикою, грама¬тикою) до мови представника іншої нації, тим важче організмові обробляти, сприйма¬ти, видавати інформацію, що закладена в чужій мові. При цьому режим роботи всіх ор¬ганів людини, що беруть участь у цьому процесі, не¬оптимальний, вони працю¬ють з перевантаженням. До того ж частина інформації втрачається або ж передає¬ться у спотвореному вигляді.
    Науковець пояснює поняття «акценту» як зо¬внішній прояв нездатності відповідних органів людини відтворювати всі аспекти чужої мови. У глибинах її нервової системи відбуваються дуже складні процеси штуч¬них збурень, що спричиняють перевантаження нервової сис¬теми та органів управління і відтворення фонограм чужої мови. Аналогічно почува¬тиметься і слов'янин у подіб¬ній ситуації. На побутовому рівні «акценти» сприймають¬ся часто як мотив для кепкувань, але це прояв нерозу¬міння, низької культури: наша «китайська» здається китайцеві такою ж смішною, як нам — українська з вуст китайця. Те, що генетичні москвини - росіяни – тяжко засвоюють українську мову, говорять нею з московським акцентом, тільки підтверджує різність генетичних кодів. Генетику не обдуриш! Але це, зрозуміло, не може бути причиною взаємонеповаги. Отже, робить висновок професор, оптимальною для кожної людини є прабатьків¬ська, генетично рідна мова. А, по-друге, довготермінове існування людини в чужому мовному середовищі і перехід на зовнішню, чужу мову спілкування (а відтак і мислення), тобто на іншомовну систему обробки інформації, є нічим іншим, як регулярним збуренням нервової функціональної систем людини. Воно є шкідливим, бо може стати причиною різних захворювань і навіть призвести до мутацій в генетичному коді.
    Володимир Іванович по-своєму пояснює процес обробки інформації людиною. На його думку, коли людина повністю перейшла на нерід¬ну, зовнішню мову, мозок її перекодовує інформацію з чужої мови на рідну, а після цього обробляє інформацію. Для її видачі нерідною мовою мозок виконує зворотне перекодування — з рідної на чужу, і система управління «генератором» мови забезпечує видачу в ефір чужомовної інформації. Таким чином, реалізується технологія, подібна до тієї, що прийнята в комп’ютерах. Це дуже складний процес. Але, якщо техніка саме на це й розрахована, то в людини при цьому притуплюється інтелект. Ад¬же мозок не працює у творчому режимі, а змушений виконувати непотрібні механічні команди з трансляції-ретрансляції мовних кодів. Більше енергії витрачається на  його роботу, а це зменшує життєвий ресурс людини. При цьому в процесі псрекодувань втрачається частина інформації. Фактично мозок сприймає не повнозмістовну інформацію, а тільки базову, нюанси відкидаються в об'ємах, пропорційних глибині знання чи незнання чужої мови. А між тим інформативність «нюансів» може бути не меншою, ніж у базового коду. Таким чином, інте¬лект людини «загрубляється», мозок не використовує¬ться в повному обсязі гене¬тичних та фізіологічних мо¬жливостей. При постійному існуванні людини в чужому середовищі вона «механізується», тобто деградує в сторону біоробота, біокомп’ютера. Внаслідок всього цього нервова система захво¬рює, можуть настати зміни у генетичній структурі. І вже нащадок такої людини буде «закодований» на нижчий, ніж у батьків, інтелектуальний потенціал.
Професор наводить приклади впливу на життя народів найбільш відомих мовних мутантів – Катерини ІІ, Леніна, Сталіна, Гітлера. Продукція їхнього інтелекту була тваринною. Саме вони розробили теорію «інтернаціоналізму», «кращим»  зразком продукту якої є Шариков – персонаж повісті Булгакова «Собаче серце».
  Отже, Володимир Іванович переконує, що нехтування рідною мовою і своїм родом стало причиною дегенерації нащадків на генетичному рівні. Чужомовне середовище веде до деградації інтелекту з можливим впливом на генетичний код. Таким чином, людина, що вимушена існувати в чужомовному середовищі для інтелектуальної рівноваги повинна обов’язково знати рідну мову і знаходити час регулярного спілкування цією мовою.
Володимир Гарбарчук – студент ОВІМУ

У рідному селі Підцир’я

Володимир Іванович з дружиною та батьками Іваном Васильовичем та Анастасією Іванівною

Мати професора з внучкою Анастасією

Володимир Гарбарчук з матірю 2003 р

Володимир Гарбарчук з батьком

Розділ VI.

Вшанування пам’яті земляка

     Володимир Іванович, хоч і проживав останні свої роки у Польщі, заповів, аби його поховали на рідній землі, у рідному селі. В останню путь  до кордону із Україною його проводжали 50 науковців. Урну з прахом вченого доставили  четверо його польських колег. Поховальну процесію влаштували рідні покійного.
    Світ не без добрих людей.  Односельчанин славетного земляка,  товариш дитячих літ Віталій Нестерук  почав клопотатися про встановлення пам’ятної дошки Володимиру Гарбарчуку. 11 червня 2015 року відбулося її урочисте відкриття у селі Підциря. Встановили дошку на фасаді школи. У цьому урочистому дійстві брали участь  голова районної ради Віктор Сус, голова райдержадміністрації Валерій Дунайчук, міський голова Василь Бондар, голова районного відділення всеукраїнського об’єднання ветеранів Віталій Нестерук, рідні брат і сестра вченого – Леонід Гарбарчук та Галина Кручковська, громадськість села Підцир’я.   
    Про славетного науковця було сказано багато хорошого. Брат академіка Леонід Іванович розповів про те, що майбутньому академіку пощастило навчатися у талановитих вчителів – Петра Кіндратовича Макарчука, Серафима Павловича Теодоровича, Андрія Васильовича Пилипчука та інших. Сестра Володимира Івановича сказала, що брат пішов навчатися на моряка ще й через те, що то був тяжкий повоєнний час, а в училищі держава забезпечувала студентів безкоштовним одягом та годувала. Галина Іванівна наголосила на тому, що брат був дуже впертим у досягненні мети, усі негаразди з легкістю долав, він любив свою землю, свій отчий край.
    У своєму виступі Віталій Нестерук зазначив:
– Сьогодні у село свого дитинства, у свою рідну школу в бронзі та граніті повернувся наш Володимир Іванович. Для мене велика честь, що мої дитячі роки пройшли із цією видатною людиною.


Відкриття меморіальної дошки Володимиру Гарбарчуку
     Міський голова Василь Бондар підкреслив, що відкриття меморіальної дошки Володимиру Гарбарчуку  – дуже важлива подія в культурному житті міста та села Підцир’я, адже ця людина своїм внеском в науку прославила рідну землю.

      Життя Володимира Івановича Гарбарчука – це книга, яку ще треба прочитати. Зроблено лише перші кроки до дослідження його творчого  шляху. У цьому нам багато допомогли рідні професора – сестра Галина Іванівна Кручковська, брат Леонід Іванович Гарбарчук. Хочеться висловити щиру подяку за допомогу Віталію Нестеруку – людині, яка щиро любить рідний край і робить усе для його культурного та духовного процвітання.
       Дуже хотілося б налагодити контакт із донькою Володимира Гарбарчука Оксаною Іванівною, яка проживає у Канаді. Сподіваємося, нам вдасться поспілкуватися з нею і дізнатися чимало нового. Маємо надію на те, що отримаємо відповідь на запит від Люблінської політехніки. Було б добре, якби відгукнулися люди, з якими навчався і працював відомий науковець.
     Одним словом, ми не ставимо крапки у своїй роботі. Це лише маленький початок. Будемо працювати далі, адже наш земляк ніколи не зупинявся на досягнутому, а вперто йшов уперед до мети.    



Роботу виконали члени пошукової групи «Коріння» ¬- Філоненко    Олександр, Мороз Богдан, Лях Анастасія, учні ЗОШ І-ІІІ ст. с. Підцир’я
Керівники – Вахарик Н.М., вчитель ЗОШ І-ІІІ ст. с. Підцир’я,  Козік Н.О. - бібліотекар ЗОШ І-ІІІ ст. Підцир’я. 

Список джерел інформації

1.   Гарбарчук В. Кибернетический подход к проектированию систем защити информации / В. Гарбарчук, З. Зинович, А.Свиц. – К.: Луцк – Люблин. 2003. – 657 с.
2.    Федорович О. Геніального вченого явила світові поліська земля / О.Федорович // Полісся. – 2011. -  №32. – С. 3.
3.    Гарбарчук В. Альтернативний проект. Конституція України / В. Гарбарчук. – Одеса. 1992. – 13 с.
4.  Гарбарчук В. Кібернетика в державотворені (концептуальні питання теорії та практика) / В.Гарбарчук. – Одеса. 1994. – 35 с.
    

3 коментарі:

  1. Талантливый и хороший человек.
    Очень жаль, что так рано ушел от нас.
    Я работал с Владимиром Ивановичем с 1982 года, был его первым аспирантом, защитил диссертацию под его руководством в 1989 году, потом работал под его руководством в СП "Контакт".
    Вы молодцы, что собрали так много информации об этом выдающемся ученом и так хорошо все написали. Спасибо вам.

    ВідповістиВидалити
  2. Дуже приємно був здивований таким обємом інформації про брата Володю! Дякую! Я після закінчення моїх контрактів в морських компаніях займаюсь Великою Історією нашої Праукраїни- Руси. Я за освітою- морський інженер, проте після прочитання книг Академіка НАНУ Юрія Шилова , особливо : * Брама Безсмертя*, *Джерела*,ін.- почав більш глибше вивчати походження і становлення української нації. Але почав з рідного краю, з моєї Волині! Після прочитання книги М. Сороки про нашого геніального математика- Михайла Пилиповича Кравчука, поїхав до с. Човниця Ківерцівського р-ну, де в 1892 р. народився наш земляк! Там нині тільки скромна кімната-музей вченого-академіка. На жаль- тільки кімната! Про геній математика М. Кравчука ,якщо писати,- це займе багато місця! Скажу тільки,що математичний апарат КОЖНОГО нинішнього компьютера-смартфона включає в операціях т.зв.*розпізнавання образів* метод *моментів Кравчука*! Але чому я привязую мій коментар до Володимира Гарбарчука? Це зовсім не риторичне питання! Мені часто в Луцьку, де я нині проживаю, задають незручне питання-здивування : а у вас на Камінь-Каширщині стільки вчених народилось! Ну, що ж- це дійсно не перебільшення! І знову я поринаюсь в моє шкільне дитинство, до памяті моїх(тих, що і Володі) ВЧИТЕЛІВ! Це ж завдяки їх терпінню і мудрості ми з Володею стали тими, чим стали! Та й розумові здібності через батьків нам подарувала Земля наша рідна! Український геній відомий нині всьому світу! В США стоїть памятник киянину М. Сікорському,- першому в світі конструктору вертольотів! В 1969 р. американські астронавти сідали на Місяць по траекторії, розробленій українцем Шагрей( відомий під чужим прізвищем Кондратюк), С. Корольов( онук запоріж. козака) будував і запустив у космос перший супутник Землі ..... та багато інших! Насамкінець подаю інформацію: Я викупив повний наклад книги Г. Возняка * М. Кравчук: Моя любов- Україна і математика* Бажаючим, дзвоніть: +38 050 5544691. Слава нашій Землі українській! Леонід Гарбарчук. м. Луцьк.

    ВідповістиВидалити
  3. Пригадав ще,- не можу не написати! Буваю частенько в Любліні, РП, заходжу до Політехніки. Там нині стоїть відбудований красивий корпус Інформатики,- де в 2007 р. почав працювати Володимир. Пойого книгам вчаться польські студенти, його з вдячністю згадують, бо все- таки в великій мірі з його наполегливою працею була відкрита нова кафедра,- а це,звичайно, і збільшений бюджет Інституту! Привіз три машини книг з Любліна, частину передав до Волинського нац. Університету, частину передам- школі в Підцир*я. Нехай зростає наша гідна зміна! Дякую вашому Директору школи - Федору Івановичу!24.01.2021

    ВідповістиВидалити