Шкільний
історичний музей був створений у 2007 році. Експонати для обладнання музею
приносили вчителі, техпрацівники, учні, а також знаходили в жителів села за їх
згодою.
У музеї
зберігається понад 270 експонатів.
Регулярно
проводяться оглядові і тематичні екскурсії для учнів та гостей школи, серед
яких були громадяни Канади, науковці з Луцька, випускники школи. У музеї працює група екскурсоводів. Було реалізовано ряд
краєзнавчих проектів. Організовуються виставки робіт сучасних майстрів народної
творчості та ремесел. Матеріали музею залучаються для підготовки і проведення
уроків з історії України, художньої культури, виховних заходів, семінарів,
конференцій. Підтримується тісна співпраця та обмін досвідом із районним
історико-краєзнавчим музеєм імені Василя Кмецинського. Організовуються виставки
робіт сучасних майстрів народної творчості та ремесел.
У
документальних джерелах село Підцир’я вперше згадується 1545 року при описі Луцького замку.
Розташоване воно на березі річки Цир, а тому має назву Підцир’я.
З історії села розповім, як для мене, найцікавіше. У
період першої світової війни в Підцир’ї не було жодного колодязя. Натомість австрійці
поділилися досвідом будівництва. Вони спільно з місцевими жителями викопали в селі два колодязі, які
збереглися до сьогодні.
Важливим досягненням в роботі музею було
зібрання усних, письмових і фотоматеріалів з історії школи і села, оформлених
окремою книжкою «Моя рідна школа. Минуле і сьогодення» - так назвали ми свою
роботу. Апогеєм дослідження стала створена історія школи. Завдяки цій
роботі кожен може дізнатися, чим у
давнину жили школа і село.
Особисто для мене найбільшим відкриттям стало знайомство
з особливим педагогом, директором школи – Серафимом Павловичем Теодоровичем.
Він працював у нашій школі в 50-х роках минулого століття. Це надзвичайний
чоловік – дуже грамотний, інтелігентний, з хорошими манерами. Такі слова говорить
про вчителя кожен, хто пам’ятає його. Серафим Павлович знав багато мов, дуже
любив літературу, багато читав, мав домашню бібліотеку - понад 5 тисяч примірників. Та головне –
писав сам. Посилав власні твори на рецензію Констянтину Георгійовичу
Паустовському, знаному російському письменнику, який позитивно характеризував
його письмо, спонукав до продовження цієї роботи.
Шкода, що час зберіг для нас лише щоденник Серафима
Павловича. Його копія тепер знаходиться в нашому музеї. Читаючи рядки цього
твору, зустрічаєшся з філософом, літератором, надзвичайно делікатною людиною.
До речі, даний
проект є довготривалим. Робота над ним продовжується й сьогодні, адже школа завжди
жила і житиме новим, цікавим, незвіданим.
Нещодавно на території школи було відкрито меморіальну
дошку випускнику школи – доктору наук Гарбарчуку Володимиру Івановичу. Це стало
підсумком роботи активу музею над проектом «Геніальний вчений поліського краю».
За мету вони поставили дослідити життєвий шлях і наукову діяльність нашого
земляка, вченого зі світовим іменем, доктора технічних наук, професора,
академіка Української академії наук Гарбарчука Володимира Івановича. Вчений
світ знав його як талановитого кібернетика, знавця інформатики,
фізика-інформатика. Він був автором багатьох наукових праць. Найзначнішою його
роботою є книга «Кібернетичний підхід до проектування систем захисту
інформації», яку Володимир Іванович написав у співавторстві з кількома вченими.
Дану роботу цінують у всьому світі. У США та Японії широко використовують
авторський винахід В.І.Гарбарчука з удосконалення кривошипно-шатунного
механізму. На жаль, про цього геніального науковця більше знають у світі, як у нас,
на його батьківщині. Активісти музею провели немалу дослідницьку роботу і
досягли поставленої мети. Проте життя Володимира Івановича – це книга, яку ще
треба прочитати. Зроблено лише перші кроки до дослідження його творчого шляху.
Це лише маленький початок. Юні пошуковці працюватимуть і далі, адже наш земляк
ніколи не зупинявся на досягнутому, а вперто йшов до поставленої мети.
Якби ви знали, які у нас вишивальниці і ткалі! Хоч би яке
убоге судилося людям життя в курній хаті поліщука, – всюди палахкотіли
багатством кольорів рушники.
А скільки праці, недоспаних ночей потрібно було, щоб був
кусок білого домотканого полотна. У нашому селі з давніх - давен кожна сім’я сіяла коноплі. Сходились вечорами дівчата, пряли і співали
пісень (співає).
Понад лугом зеленьким
Брала вдова
льон дрібненький .
Ось необхідні
знаряддя виготовлення ниток із льону і конопель:чесальні і дергальні щітки,
гребінь, кужілка, механічна прядка.
Також у музеї знаходяться зразки одягу наших предків першої половини 20-го
століття – жіночі й чоловічі сорочки, спідниці. Матеріалом для всіх сорочок
було і є біле конопляне, а пізніше лляне полотно домашньої роботи. Вишивали
сорочки конопляними та лляними нитками домашнього виготовлення.
Наші предки носили
довгі, по коліна або й нижче колін білі полотняні сорочки. Їх одягали
безпосередньо на тіло. Такий тип сорочки давно вже вийшов з моди і залишився
тільки в формі жартівливих пісень, як ось:
Ой я свого
чоловіка нарядила паном,
Сорочина по
коліна підв’язана валом…
Бачимо куточок релігійної тематики, де розміщені ікони в
старовинних рушниках та давні молитовники.
Особисті речі і документи, військові нагороди, каска,
кварти, трофеї – це перелік експонатів часів другої світової вій
У музеї представлена багата колекція давніх гончарних
виробів (горшки, глечики, макітри, гладущики, дзбанки) – понад 50 екземплярів.
Цим виробам із глини понад 100 і більше
років. Цей посуд використовували для зберігання молочних продуктів.
Подивіться, будь ласка, на ночви господарські для купання новонароджених або замішування
тіста. Діжі, ступи, жлукти, ночви, біянки,
ложки дерев’яні намагався зробити кожен
господар для своєї сім’ї, родини. Як
згадує Гарбарчук Катерина Панасівна, 1926р.н., у часи її дитинства ложок у сім’ях було мало(2-3), їли ними по черзі від найстаршого, а
коли справляли весілля, то ложки збирали з цілого села. Сім’я, яка мала ложки для усіх, вважалася
заможною. Люди старшого віку досі користуються рубежем та качалкою,
виготовленими Дмитруком Олександром Захаровичем для вирівнювання лляних рушників.
Бабуся розповідає, як у нашому селі їздили коровами.
Найдовше корів запрягав у ярмо Дмитрук Митрофан Максимович. У музеї зберігається ярмо, яке він виготовив, щоб
запрягати худобу.
Помітне місце
посідало плетіння з кори дерева (берези або липи), а також з лози.
Коробки-сівалки вигинали з дранки, плели кошелі для збирання у лісі ягід і
грибів, для транспортування порівняно легких вантажів у руках або через плече.
Кошики, постоли плели усі підцир’ївські пастухи. Гарбарчук Катерина Панасівна
розповідала, як у дитинстві, коли пасла корову, молодий хлопець сплів і
подарував їй на пасовищі постоли, щоб не була боса, цим самим висловив свою
симпатію. Атрибутом кожного пастуха був віник, якого робили із гілля берези.
Коли гнали худобу додому, усі щось несли: хто постоли, хто кошика, а хто віника.
У давні часи в нашому селі, в кожній хаті, була піч-годувальниця
і піч-лікувальниця. Чому я так кажу? Спробую вас переконати. Які смачні пироги
і хліб, випечені на черені. А борщ з печі! Неперевершений! Піч ще й лікує , як
справжній лікар. Бувало, застуджуся, прийду до бабусі і на піч. Вигріюся добре
– і хвороби ніби й не було. Де тепло –
там і добро, і достаток, і злагода. Поряд із піччю – рогачі, лопата для
випічки, лопата для вигортання жару, заступ.
За звичаєм, на
видному місці в хаті стояла скриня. Вона була окрасою хати. Особливо ретельно
орнаментувалися скрині для збереження посагу наречених. Сюди складали одяг,
рушники, полотно, прикраси – все найцінніше для господині. Їх у Підцир’ї виготовляли майже всі, хто мав інструмент та дочок,
яким потрібно було складати придане.
Залишається актуальною проблема надходження цікавих і
рідкісних експонатів від окремих громадян, у яких ці речі зберігаються.
Надалі планується поповнювати музей іншими історичними експонатами й матеріалами, а також встановити стенд «Відомі люди нашого села»
