Мета: - розкрити перед учнями цікаву сторінку шевченкіани - перебування Кобзаря на Волині під час наукової подорожі;
- розповісти про «маленьку гілочку великого Шевченкового роду на Волині» Є. Л. Голуб – Гончаревич.
- розповісти про «маленьку гілочку великого Шевченкового роду на Волині» Є. Л. Голуб – Гончаревич.
Вступне слово бібліотекаря.
Шевченко – це Україна.
Щовесни, коли тануть сніги
І на рясті засяє веселка,
Повні сил і живої снаги,
Щовесни, коли тануть сніги
І на рясті засяє веселка,
Повні сил і живої снаги,
Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.
«Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття». Ці пророчі слова Василя Симоненка перегукуються із народним розумінням Шевченка – поета і людини. Адже для кожного українця Тарас Шевченко означає так багато, що складається враження, ніби ми про нього все знаємо, і він завжди з нами. Та це лише враження.
Він невичерпний і нескінченний. Ще тому, що він кращий із кращих славетних людей, - у цьому наша історія, наша реальність. Україна – це Шевченко. Шевченко – це Україна.
Як всі ми знаємо, Тарас Шевченко прожив лише 47 літ, з яких 24 роки був кріпаком, 10 – в засланні, і лише 13 літ мав волю.
Він був сином мужика, а став велетнем у царстві духа. Він був кріпаком, а став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком, а вказав нові, світлі шляхи професорам і книжним ученим.
Доля переслідувала його в житті скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золото його душі на іржу, а його любов до людей на ненависть і погорду.
Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і все розквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець заново збуджуватимуть його твори.
Остап Вишня так сказав про Шевченка: «Тарас Григорович Шевченко! Досить було однієї людини, щоб урятувати цілий народ, цілу націю. Що це – бідність? Ні, це якраз велике багатство нашого народу, коли одна людина підставляє свої могутні плечі за цілий народ! І за це їм довічна слава. Народ таких письменників не забуває»…
Для всіх поколінь Шевченкові твори і його життя сяють, мов зорі.
«Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття». Ці пророчі слова Василя Симоненка перегукуються із народним розумінням Шевченка – поета і людини. Адже для кожного українця Тарас Шевченко означає так багато, що складається враження, ніби ми про нього все знаємо, і він завжди з нами. Та це лише враження.
Він невичерпний і нескінченний. Ще тому, що він кращий із кращих славетних людей, - у цьому наша історія, наша реальність. Україна – це Шевченко. Шевченко – це Україна.
Як всі ми знаємо, Тарас Шевченко прожив лише 47 літ, з яких 24 роки був кріпаком, 10 – в засланні, і лише 13 літ мав волю.
Він був сином мужика, а став велетнем у царстві духа. Він був кріпаком, а став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком, а вказав нові, світлі шляхи професорам і книжним ученим.
Доля переслідувала його в житті скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золото його душі на іржу, а його любов до людей на ненависть і погорду.
Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і все розквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець заново збуджуватимуть його твори.
Остап Вишня так сказав про Шевченка: «Тарас Григорович Шевченко! Досить було однієї людини, щоб урятувати цілий народ, цілу націю. Що це – бідність? Ні, це якраз велике багатство нашого народу, коли одна людина підставляє свої могутні плечі за цілий народ! І за це їм довічна слава. Народ таких письменників не забуває»…
Для всіх поколінь Шевченкові твори і його життя сяють, мов зорі.
«Волинські ікони Тараса Шевченка»
Учениця. Дороги Тараса Шевченка на Волині в минулі десятиліття описали відомі вчені, дослідники – Микола Теодорович, Олександр Цинкаловський, Юрій Перхарович, протопресвітери – Михайло Тучемський, Ананій Теодорович, дослідник - десидент Євген Крамар та інші.
У далекому від нас жовтні 1846 року Великий Кобзар за завданням Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, членом якої він був, відвідав Волинь. Його завданням як одного з членів цієї комісії був опис і замалювання давніх пам’яток нашої історії, культури. Історичні й документальні джерела проливають яскраве світло не тільки на сам факт перебування нашого пророка на Ковельському Поліссі, а й розкривають нову сторінку Волинської шевченкіани – це ікони, до яких поет-художник доторкнувся своїм чарівним мистецьким пензлем.
Село Вербка розташоване за 4 кілометри північніше Ковеля. У його історію яскраво вписана діяльність Свято-Троїцького монастиря, заснованого тут князями Сангушками. Пізніше його власником став московський втікач князь Андрій Курбський, який дуже шанував цю давню святиню Поліського краю, і серед його ще прижиттєвих дарунків обителі був давній образ Св. Миколая візантійської роботи. Образ привіз з Московщини князь Андрій Курбський і подарував його Ковельському монастиреві.
У відпустові дні, особливо у травні на Миколу, збиралися до Вербки тисячі людей майже з усієї Ковельщини, бо там було одиноке відпустове місце в тій частині Волині.
Князь Андрій Курбський, згідно зі своїм заповітом, був похований у храмі Свято-Троїцького монастиря, що знаходився на острівку серед заплавів Турії біля Вербки, а в недалекому Секуні знайшли вічний спочинок управителі маєтку князя Михайло та Іван Калимети. Саме ці місця і бажав оглянути Микола Дмитрович Іванищев, і не тільки як член Археографічної комісії, а, насамперед, як автор майбутньої великої монографії про князя-втікача з Москви, що знайшов притулок на Волині, а замалювати їх мав художник Тарас Шевченко, подорож якого на Волині добігала кінця. У кінці другої декади жовтня 1846 року вони і зустрілись у Вербці, щоб оглянути пам’ятні місця, і де художник Шевченко виконав замальовку та креслення колишнього монастирського храму Св.Троїці.
У колі яких людей проходили дні перебування поета-художника Тараса Шевченка та історика Миколи Іванищева? Безперечно, що першою особою в селі є священик. Ним був тоді отець ієромонах Елевферій Павлович Віртинський.
Про отця-настоятеля колишнього монастирського храму Св. Троїці у селі Вербка свідчать такі архівні дані: «Закінчив курси при Волинській духовній семінарії, настоятелем храму - з 1839 року. Сім’ї не мав». Дяком парафіяльної церкви був Костянтин Григорович Станкевич, а його дружина Олександра Вікторівна. Ці духовні, найбільш на той час освічені люди села і були в ті дні серед тих, хто допомагав і піклувався про побут членів Археографічної комісії Тараса Шевченка і Миколу Іванищева. Оглянувши і замалювавши місця, пов’язані з князем Андрієм Курбським на монастирському острівку, Тарас Шевченко не міг не звернути увагу на давній образ Св. Миколая в парафіяльному храмі. Від кількасотрічного збереження ікони в храмі через постійну сирість в Святого Угодника, зображеного на ній, від часу стерлася фарба на руках.
З Луцька Шевченко поїхав до Ковеля, де в тому часі знаходився професор Іванищев з дорученням генерал-губернатора Бібікова віднайти могилу московського втікача, князя Курбського, та зібрати відомості про нього та його управителів Михайла і Івана Калиметів. До помочі йому, немає сумніву, приїхав Шевченко, який зарисував церкву в селі Вербка, де Курбський був похований, склепіння, в якому знайдено труну, та накреслив план церкви. У Вербці Шевченко ще відновив у церкві руки на образі Св. Миколая, на якому від часу фарба стерлася. Найближче оточення в селі Вербка поета-художника - отець-ієромонах Елевферій Віртинський та дяк Костянтин Станкевич – могли звернутися до Тараса Шевченка, аби той домалював руки Св. Угоднику Миколаю на давній іконі.
Народні перекази, що збереглися в селі, підтверджували, що руки на давньому образі дійсно намальовані Шевченком під час його перебування в жовтні 1846 року.
Учень. З Вербки шлях Тараса Шевченка і Миколи Іванищева проліг до села Секунь.
У часі між 1572 -1588 рр. Михайло Калимета побудував тут, в селі, дерев’яну церкву Св. Михайла, де під підлогою його і дружину Катерину було поховано. Їх тлінні останки і виявив Микола Іванищев, що прибув з Тарасом Шевченком до Секуня. Тут, в храмі, ними виявлено ряд ікон візантійської роботи, серед них виділявся образ Божої Матері. Всі вони були привезені московськими втікачами.
З часом давній храм Св. Михайла в Секуні прийшов до аварійного стану і був побудований новий, дерев’яний, на кам’яному фундаменті, а з розібраної давньої церкви побудували капличку на місцевому кладовищі. Туди й було перенесено ікону Богоматері, реставровану Тарасом Шевченком.
Тут її в 1932 році знайшов відомий нам вчений-історик О.Волинець і виявив, що ікона Богоматері є давньої візантійської роботи, але її відновлено і добавлено художником лише народні прикраси-коралі. Селяни, що супроводжували вченого, також твердили, що ікону малював Тарас Шевченко.
Наш видатний земляк з с. Мізоч, пізніший Митрополит УАПЦ Владика Никанор Абрамович, будучи благочинним другої округи Ковельського повіту в 1934-1942рр., під час своєї першої візитації до Свято-Михайлівського храму в Секуні в документах парафії знайшов книгу: «Опись церковного имущества», заведену ще 1806 року. У книзі знаходився перелік церковного майна, що належало храму. У примітці навпроти запису «Образ Божої Матері за Престолом» стояла нотатка: «В 1846 году образ сей рештаврирован проезжим живописцем Тарасем Шевченком».
Отже, як засвідчили документи, історичні джерела і народні перекази, запрестольна ікона Божої Матері в Секуні була другим Образом, до якого торкнувся своєю мистецькою рукою Тарас Шевченко під час свого перебування на Ковельському Поліссі у жовтні 1846 року.
У далекому від нас жовтні 1846 року Великий Кобзар за завданням Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, членом якої він був, відвідав Волинь. Його завданням як одного з членів цієї комісії був опис і замалювання давніх пам’яток нашої історії, культури. Історичні й документальні джерела проливають яскраве світло не тільки на сам факт перебування нашого пророка на Ковельському Поліссі, а й розкривають нову сторінку Волинської шевченкіани – це ікони, до яких поет-художник доторкнувся своїм чарівним мистецьким пензлем.
Село Вербка розташоване за 4 кілометри північніше Ковеля. У його історію яскраво вписана діяльність Свято-Троїцького монастиря, заснованого тут князями Сангушками. Пізніше його власником став московський втікач князь Андрій Курбський, який дуже шанував цю давню святиню Поліського краю, і серед його ще прижиттєвих дарунків обителі був давній образ Св. Миколая візантійської роботи. Образ привіз з Московщини князь Андрій Курбський і подарував його Ковельському монастиреві.
У відпустові дні, особливо у травні на Миколу, збиралися до Вербки тисячі людей майже з усієї Ковельщини, бо там було одиноке відпустове місце в тій частині Волині.
Князь Андрій Курбський, згідно зі своїм заповітом, був похований у храмі Свято-Троїцького монастиря, що знаходився на острівку серед заплавів Турії біля Вербки, а в недалекому Секуні знайшли вічний спочинок управителі маєтку князя Михайло та Іван Калимети. Саме ці місця і бажав оглянути Микола Дмитрович Іванищев, і не тільки як член Археографічної комісії, а, насамперед, як автор майбутньої великої монографії про князя-втікача з Москви, що знайшов притулок на Волині, а замалювати їх мав художник Тарас Шевченко, подорож якого на Волині добігала кінця. У кінці другої декади жовтня 1846 року вони і зустрілись у Вербці, щоб оглянути пам’ятні місця, і де художник Шевченко виконав замальовку та креслення колишнього монастирського храму Св.Троїці.
У колі яких людей проходили дні перебування поета-художника Тараса Шевченка та історика Миколи Іванищева? Безперечно, що першою особою в селі є священик. Ним був тоді отець ієромонах Елевферій Павлович Віртинський.
Про отця-настоятеля колишнього монастирського храму Св. Троїці у селі Вербка свідчать такі архівні дані: «Закінчив курси при Волинській духовній семінарії, настоятелем храму - з 1839 року. Сім’ї не мав». Дяком парафіяльної церкви був Костянтин Григорович Станкевич, а його дружина Олександра Вікторівна. Ці духовні, найбільш на той час освічені люди села і були в ті дні серед тих, хто допомагав і піклувався про побут членів Археографічної комісії Тараса Шевченка і Миколу Іванищева. Оглянувши і замалювавши місця, пов’язані з князем Андрієм Курбським на монастирському острівку, Тарас Шевченко не міг не звернути увагу на давній образ Св. Миколая в парафіяльному храмі. Від кількасотрічного збереження ікони в храмі через постійну сирість в Святого Угодника, зображеного на ній, від часу стерлася фарба на руках.
З Луцька Шевченко поїхав до Ковеля, де в тому часі знаходився професор Іванищев з дорученням генерал-губернатора Бібікова віднайти могилу московського втікача, князя Курбського, та зібрати відомості про нього та його управителів Михайла і Івана Калиметів. До помочі йому, немає сумніву, приїхав Шевченко, який зарисував церкву в селі Вербка, де Курбський був похований, склепіння, в якому знайдено труну, та накреслив план церкви. У Вербці Шевченко ще відновив у церкві руки на образі Св. Миколая, на якому від часу фарба стерлася. Найближче оточення в селі Вербка поета-художника - отець-ієромонах Елевферій Віртинський та дяк Костянтин Станкевич – могли звернутися до Тараса Шевченка, аби той домалював руки Св. Угоднику Миколаю на давній іконі.
Народні перекази, що збереглися в селі, підтверджували, що руки на давньому образі дійсно намальовані Шевченком під час його перебування в жовтні 1846 року.
Учень. З Вербки шлях Тараса Шевченка і Миколи Іванищева проліг до села Секунь.
У часі між 1572 -1588 рр. Михайло Калимета побудував тут, в селі, дерев’яну церкву Св. Михайла, де під підлогою його і дружину Катерину було поховано. Їх тлінні останки і виявив Микола Іванищев, що прибув з Тарасом Шевченком до Секуня. Тут, в храмі, ними виявлено ряд ікон візантійської роботи, серед них виділявся образ Божої Матері. Всі вони були привезені московськими втікачами.
З часом давній храм Св. Михайла в Секуні прийшов до аварійного стану і був побудований новий, дерев’яний, на кам’яному фундаменті, а з розібраної давньої церкви побудували капличку на місцевому кладовищі. Туди й було перенесено ікону Богоматері, реставровану Тарасом Шевченком.
Тут її в 1932 році знайшов відомий нам вчений-історик О.Волинець і виявив, що ікона Богоматері є давньої візантійської роботи, але її відновлено і добавлено художником лише народні прикраси-коралі. Селяни, що супроводжували вченого, також твердили, що ікону малював Тарас Шевченко.
Наш видатний земляк з с. Мізоч, пізніший Митрополит УАПЦ Владика Никанор Абрамович, будучи благочинним другої округи Ковельського повіту в 1934-1942рр., під час своєї першої візитації до Свято-Михайлівського храму в Секуні в документах парафії знайшов книгу: «Опись церковного имущества», заведену ще 1806 року. У книзі знаходився перелік церковного майна, що належало храму. У примітці навпроти запису «Образ Божої Матері за Престолом» стояла нотатка: «В 1846 году образ сей рештаврирован проезжим живописцем Тарасем Шевченком».
Отже, як засвідчили документи, історичні джерела і народні перекази, запрестольна ікона Божої Матері в Секуні була другим Образом, до якого торкнувся своєю мистецькою рукою Тарас Шевченко під час свого перебування на Ковельському Поліссі у жовтні 1846 року.
Учениця. Про ще одну ікону Божої Матері з давньої каплиці села Туричани Володимирського повіту за 25 км на північ від Володимира зазначено в праці Юрія Перхаровича. Ця мурована каплиця була в селі недалеко маєтку Крижановських. До 1864 року маєток і римо-католицька каплиця належали одному з активних учасників польського повстання графу Серановському. Маєток конфіскувала царська влада до казни. Капличку передано православній громаді.
Зять графа київський адвокат Альфред Крижановський, який мав велику збірку давніх ікон, відсудив маєток тестя, а капличка залишилася в рукахправославних, і кожного року в день Преображення Господнього з місцевого Ризоположенського храму відбувалися до неї урочисті процесії та освячення тут фруктів і овочів.
Сина Альфреда Тадеуша Крижановського з відновленням Поверсальної Польщі призначено Комісаром польських земель. 1923 року римо-католики хотіли забрати капличку в православних, але комісар тому спротивився, ще раз підтвердив право православних на цю святиню і при передачі зазначив, що надвівтарна ікона мальована Тарасом Шевченком і була в колекції його батька Альфреда Крижановського, який передав її в каплицю.
Виходець з села Туричани Святополк Шумський, який опинився по Другій світовій війні на Заході, розповів: «Надвівтарна ікона Діви Марії була легка, гармонійна і мала наш характер (візантійсько-український). Форма образу – прямокутник. На легко-блакитному колі неба стояла постать Діви Марії з Дитятком. Ніг не було видно, зливались з небом. Легкі, ясні, лагідних барв шати. На небесах обводили постать Божої Матері 12 золотих зірок. Загально образ був чудово легкий».
Належність цієї ікони до мистецької спадщини Тараса Шевченка стверджував і редактор «Рочніка Волинського», посол до Польського сейму Якуб Гофман, який у 20 роках неодноразово побував у селі Туричани, оглядав давню муровану каплицю і ікони в ній. Криваві події Другої світової війни та післявоєнні акти вандалізму червоних затерли всі сліди від давньої святині-каплички та Шевченкових ікон Богоматері в ній.
Перебуваючи в Почаєві й Кременці, Тарас Шевченко знав, що неподалік знаходиться поле Берестецької битви. Берестечко поет згадував у містерії «Великий льох». Це був символ козацької звитяги часів Хмельницького.
Тарас Шевченко чув від кобзарів та свого друга Костомарова про Берестечко. Про можливі перебування Кобзаря на полі Берестецької битви засвідчує поезія «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле»…»
Зять графа київський адвокат Альфред Крижановський, який мав велику збірку давніх ікон, відсудив маєток тестя, а капличка залишилася в рукахправославних, і кожного року в день Преображення Господнього з місцевого Ризоположенського храму відбувалися до неї урочисті процесії та освячення тут фруктів і овочів.
Сина Альфреда Тадеуша Крижановського з відновленням Поверсальної Польщі призначено Комісаром польських земель. 1923 року римо-католики хотіли забрати капличку в православних, але комісар тому спротивився, ще раз підтвердив право православних на цю святиню і при передачі зазначив, що надвівтарна ікона мальована Тарасом Шевченком і була в колекції його батька Альфреда Крижановського, який передав її в каплицю.
Виходець з села Туричани Святополк Шумський, який опинився по Другій світовій війні на Заході, розповів: «Надвівтарна ікона Діви Марії була легка, гармонійна і мала наш характер (візантійсько-український). Форма образу – прямокутник. На легко-блакитному колі неба стояла постать Діви Марії з Дитятком. Ніг не було видно, зливались з небом. Легкі, ясні, лагідних барв шати. На небесах обводили постать Божої Матері 12 золотих зірок. Загально образ був чудово легкий».
Належність цієї ікони до мистецької спадщини Тараса Шевченка стверджував і редактор «Рочніка Волинського», посол до Польського сейму Якуб Гофман, який у 20 роках неодноразово побував у селі Туричани, оглядав давню муровану каплицю і ікони в ній. Криваві події Другої світової війни та післявоєнні акти вандалізму червоних затерли всі сліди від давньої святині-каплички та Шевченкових ікон Богоматері в ній.
Перебуваючи в Почаєві й Кременці, Тарас Шевченко знав, що неподалік знаходиться поле Берестецької битви. Берестечко поет згадував у містерії «Великий льох». Це був символ козацької звитяги часів Хмельницького.
Тарас Шевченко чув від кобзарів та свого друга Костомарова про Берестечко. Про можливі перебування Кобзаря на полі Берестецької битви засвідчує поезія «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле»…»
Учениця читає вірш.
Ой чого ти почорніло,
Зеленеє поле?
Почорніло я від кров
За вольную волю.
Круг містечка Берестечка
На чотири милі
Мене славні запорожці
Своїм трупом вкрили.
Та ще мене гайворони
Укрили з півночі…
Клюють очі козацькії,
А трупу не хочуть.
Почорніло я, зелене,
Та за вашу волю…
Я знов буду зеленіти,
А ви вже ніколи.
Не вернетеся на волю,
Будете орати
Мене стиха та, орючи,
Долю проклинати.
Учень. У творі зустрічаємо деякий фактаж (чотири милі «круг містечка Берестечка»). Це дає підстави вважати, що поет самостійно оглянув це місце, оскільки використав таку географічну деталь.
Очевидно також, що емоції, викликані перебуванням на полі Берестецької битви, знайшли відображення і в Шевченковому вірші «За байраком байрак»
Учень читає вірш «За байраком байрак».
За байраком байрак,
А там степ та могила.
Із могили козак
Встає сивий похилий.
Встає сам уночі,
Іде в степ, а йдучи,
Співа, сумно співає:
- Наносили землі,
Та й додому пішли,
І ніхто не згадає.
Нас тут триста, як скло!
Товариства лягло!
І земля не приймає.
Як запродав гетьман
У ярмо християн,
Нас послав поганяти.
По своїй по землі
Свою кров розлили
І зарізали брата.
Крові брата впились
І отут полягли
У могилі заклятій.-
Та й замовк, зажурився.
І на спис похиливсь,
Став на самій могилі,
На Дніпро позирав,
Тяжко плакав, ридав,
Сині хвилі голосили.
З-за Дніпра із села
Руна гаєм гула,
Треті півні співали.
Провалився козак,
Стрепенувся байрак,
А могила застогнала.
Чим закінчилася волинська подорож Шевченка? Звітом про проведену роботу. А ще добірка малюнків та зібраних народних пісень. Цікаво також, що в робочому альбомі Шевченка був ряд записів пісень.
Як би там не було, а волинська подорож справила помітний вплив на Кобзаря. Про враження від неї він неодноразово згадував у творах «післяволинського періоду». А нам залишається пройматися щирою гордістю від того, що доля Шевченка пов’язана також з нашим краєм.
«Городоцькі перекази»
Учениця. Це село у Луцькому районі і сьогодні привертає увагу хіба що рибалок, котрі практичний інтерес ставлять нижче від душевної насолоди милуватися верхів’ями Чорногузки.
Природа залишалася єдиною принадою цього кутка. Бо хати переважно сірі, облуплені, з дірками у стрісі, та безлюдні вулиці промовисто
свідчать про тихе згасання давнього і знаменитого колись Городка.
Невтомний археолог 30-х років і перший директор краєзнавчого музею у Луцьку Ян Фіцке розкопав у Городку багатий могильник бронзової епохи. Місцеві люди ще й досі згадують про побачене тоді: дивовижні склепи з круглого дерева і каменю були зроблені в кілька ярусів. Жінка, яка лежала в одному з них, визначалася дуже великим скелетом, до двох метрів завдовжки, і мала прикраси з бронзи на руках та ногах.
Завдяки небайдужості Яна Фіцке ми сьогодні маємо уяву про осідок класика світової літератури, видатного сина польського народу, який поріднився з Волинню – Юзефа Ігнатія Крашевського. Відомий письменник жив і творив у Городку, черпаючи натхнення з тутешнього колоритного середовища. Одна з легенд, яку передають городчани з покоління в покоління, говорить про зустріч Крашевського у своїй садибі з Тарасом Шевченком у 1848 році. У цих людських переказах символічно пов’язуються дві долі, два великих корифеї слова, два кращих представники українського і польського народів.
Природа залишалася єдиною принадою цього кутка. Бо хати переважно сірі, облуплені, з дірками у стрісі, та безлюдні вулиці промовисто
свідчать про тихе згасання давнього і знаменитого колись Городка.
Невтомний археолог 30-х років і перший директор краєзнавчого музею у Луцьку Ян Фіцке розкопав у Городку багатий могильник бронзової епохи. Місцеві люди ще й досі згадують про побачене тоді: дивовижні склепи з круглого дерева і каменю були зроблені в кілька ярусів. Жінка, яка лежала в одному з них, визначалася дуже великим скелетом, до двох метрів завдовжки, і мала прикраси з бронзи на руках та ногах.
Завдяки небайдужості Яна Фіцке ми сьогодні маємо уяву про осідок класика світової літератури, видатного сина польського народу, який поріднився з Волинню – Юзефа Ігнатія Крашевського. Відомий письменник жив і творив у Городку, черпаючи натхнення з тутешнього колоритного середовища. Одна з легенд, яку передають городчани з покоління в покоління, говорить про зустріч Крашевського у своїй садибі з Тарасом Шевченком у 1848 році. У цих людських переказах символічно пов’язуються дві долі, два великих корифеї слова, два кращих представники українського і польського народів.
«Маленька гілочка великового Шевченкового роду на Волині»
Учень. Сьогодні Євгенія Леонтіївна Голуб - Гончаревич – 87-літня бабуся.
У с. Сокіл Рожищенського району знає її кожен. Адже шість десятків літ тому вона потрапила з Кирилівки, що на Звенигородщині, на Волинь, і з тих пір з селом майже не розлучалася…
Ця тиха, привітна, мудра бабуся, ще переймається насущними проблемами настільки, що кидає все і з паличкою в руках іде до клубу. Але Євгенія Леонтіївна – така! Тим, що є родичкою Тараса Шевченка по братові Йосипові, вона завжди гордилася, через те і вважала своєю місією пропагувати Кобзареве слово.
Народилася жінка в тій самій легендарній Кирилівці Звенигородського повіту на Київщині 1923 року. Після навчання у школі, як територію визволили від фашистів, вступила до Черкаського вчительського інституту. У 1947-му пішла на роботу. Ще в березні Євгенія Леонтіївна знала, що поїде на Волинь у с. Милуші. Проте побоялася туди переселятися, бо сказали, що там хлопці з лісу вбили вчителя. Через те опинилася у Рожищенськомурайоні. У Рожищі їй сказали іти на заготівельний пункт, а там їхатимуть підводи на Сокіл або на Навіз. Із Навозу саме була підвода. Той чоловік, який привіз Євгенію Леонтіївну, за рідного був усе життя. Виконавець із сільської ради допоміг знайти квартиру. Прийшли вони на кінець села до хазяїна, в якого й хата не закінчена. Вечір, хмара суне, а хазяї не хочуть приймати. Але ж – дощ. Постелили сінця біля порога. А привели до цього хазяїна, бо він – мельник, і з продуктами йому було легше (на той час вчителів годували люди).
Згодом облаштувала собі «гніздечко» на горищі. Два роки вчителька квартирувала, а потім знайшла свою долю, яка прив’язала до Сокола назавжди.
Учительку люди шанували. Коли стали будувати в селі нову школу, директор захворів, і призначили на цю посаду Євгенію Леонтіївну. Але згодом не захотіла вона працювати керівником, вирішила, що мужчині більше таке діло пасує. За кілька років їй привезуть наказ про призначення директором просто до школи. Але потім - звільнять: свекра похоронили по-християнськи. Цього не могла пробачити директорці радянська влада. Так до пенсії пропрацювала у школі, добре ладила з учнями, пропагувала не тільки рідну мову, а й творчість свого прапрадіда. І до сьогодні соколяни вдячні їй за науку.
Болить Євгенії Леонтіївні майбутнє України, за яку поклав своє життя її геніальний прапрадід. Турбує її, що втікають із села молоді люди, лякаючись труднощів. Як же це так? У неї в 47-му був лише маленький куточок на горищі і вона вижила. « Село виколисало у своїй бідній колисці Шевченка. Зникне село – і України не стане» - переконана Євгенія Леонтіївна – маленька гілочка Шевченкового роду.
Ця тиха, привітна, мудра бабуся, ще переймається насущними проблемами настільки, що кидає все і з паличкою в руках іде до клубу. Але Євгенія Леонтіївна – така! Тим, що є родичкою Тараса Шевченка по братові Йосипові, вона завжди гордилася, через те і вважала своєю місією пропагувати Кобзареве слово.
Народилася жінка в тій самій легендарній Кирилівці Звенигородського повіту на Київщині 1923 року. Після навчання у школі, як територію визволили від фашистів, вступила до Черкаського вчительського інституту. У 1947-му пішла на роботу. Ще в березні Євгенія Леонтіївна знала, що поїде на Волинь у с. Милуші. Проте побоялася туди переселятися, бо сказали, що там хлопці з лісу вбили вчителя. Через те опинилася у Рожищенськомурайоні. У Рожищі їй сказали іти на заготівельний пункт, а там їхатимуть підводи на Сокіл або на Навіз. Із Навозу саме була підвода. Той чоловік, який привіз Євгенію Леонтіївну, за рідного був усе життя. Виконавець із сільської ради допоміг знайти квартиру. Прийшли вони на кінець села до хазяїна, в якого й хата не закінчена. Вечір, хмара суне, а хазяї не хочуть приймати. Але ж – дощ. Постелили сінця біля порога. А привели до цього хазяїна, бо він – мельник, і з продуктами йому було легше (на той час вчителів годували люди).
Згодом облаштувала собі «гніздечко» на горищі. Два роки вчителька квартирувала, а потім знайшла свою долю, яка прив’язала до Сокола назавжди.
Учительку люди шанували. Коли стали будувати в селі нову школу, директор захворів, і призначили на цю посаду Євгенію Леонтіївну. Але згодом не захотіла вона працювати керівником, вирішила, що мужчині більше таке діло пасує. За кілька років їй привезуть наказ про призначення директором просто до школи. Але потім - звільнять: свекра похоронили по-християнськи. Цього не могла пробачити директорці радянська влада. Так до пенсії пропрацювала у школі, добре ладила з учнями, пропагувала не тільки рідну мову, а й творчість свого прапрадіда. І до сьогодні соколяни вдячні їй за науку.
Болить Євгенії Леонтіївні майбутнє України, за яку поклав своє життя її геніальний прапрадід. Турбує її, що втікають із села молоді люди, лякаючись труднощів. Як же це так? У неї в 47-му був лише маленький куточок на горищі і вона вижила. « Село виколисало у своїй бідній колисці Шевченка. Зникне село – і України не стане» - переконана Євгенія Леонтіївна – маленька гілочка Шевченкового роду.
Немає коментарів:
Дописати коментар