Інсценізація
(Чути брязкіт замків)Маруся. Ось де прихилю я свою втому.
Чи тут змінили хоч оцю солому?
А втім, яка мені уже різниця?
Я теж убивця. Я убила Гриця.
Оце за те мені заплата –
Із кам’яних мурів кам’яная хата.
Старий кожух… солома… постелюсь…
Хоч так полежу… в пітьму подивлюсь…
(Здалеку доноситься тупіт коней. Грають сурми)
…А вже світає… Благословляється на світ.
(Маруся заплітає нерозчесану косу)
Полтавський полк виходить у похід.
Десь грають сурми. В добрий час їм грати.
Десь вітер гонить куряву руду.
Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,
Що я тебе в похід не проведу!
Це ж полк виходить за далекі гони.
Комусь тополя стане в головах.
(Дзвонять дзвони)
І дзвонять дзвони,
Дзвонять, дзвонять дзвони.
По всій Полтаві, по усіх церквах!
(Десь далеко грають сурми)
А полк іде. Нема коли журиться.
Уже хтось другий став під корогву.
Хорунжий є, немає тільки Гриця
А я жива… Чого я ще живу?!
Грицю, чи тобі той прапірок прибили
Там на хресті, щоб видно, що козак?...
Все тихше й тихше … Сурми вже не грають …
Дзвони завмирають …
Це вперше, Грицю, виходить полк без пісні у похід!
Прощайте, хлопці, бийтесь до ладу.
А я вже вам і пісні не складу.
Ох! Як згадаю. Боже, як згадаю,
Таку печаль у серці розгойдаю!
А я піснями біль тамую.
Увечері, бувало, сидимо. –
Задумаюсь, затихну, засумую.
Пряду печаль… Співається само.
Пісня «Засвіт встали козаченьки»»
Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька свої карі очі.
Ох як згадаю … Пригадалося…
Мати. Чого тобі доню?
Маруся. Що мені казати вам, мамо?
Чого ви незлюбили Гриця?
Мати. – Не служать очі на таке дивиться,
Щоб так двоїлась хлопцеві душа!
Маруся. – Не вірте, мамо! Гриць такий хороший.
Він клявся, мамо, що навіки мій.
Мати. Ой, доню-доню, в їх до смутку грошей.
То ж Вишняки, то ж Галя, зрозумій.
Маруся. – Але то ж Гриць. І я.
Та він же в світі отакий один.
Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар.
І що для нього гроші, мамо? Дим.
Хіба наш батько ласий був на гроші?
Хоч таляр він у вузлик зав’язав?
Хіба не ви були в Золотоноші
Єдине золото, яке він там узяв?
Мати. – Ох не рівняй! Роти в людей як верші.
Ти кажеш батько, – а життя біжить.
Наш батько - з тих, що умирали перші.
А Гриць Бобренко – з тих, що хочуть жить.
Батько знав одне - боротись до загину.
Пішов у смерть і повернувся в думі,
І вже тепер ніхто його не вб’є.
(тупіт копит)
Мати виходить, з’являється Гриць
Маруся. – Грицю, що воно за диво?
Під Берестечком бився ти сміливо,
Під Зборовом також і під Пилявою
Своє ім’я ти не покрив неславою.
І тільки у домашньому бою
Сміливість раптом втратив ти свою.
Гриць. - Не смійся. Так воно і є.
Не так ті кулі козаку страшні,
Як це щоденне пекло метушні.
Коли я йшов, Марусю, у повстання,
Я твердо знав, що ти уже моя,
Що це любов і перша, і остання,
Що не знесе ніяка течія
Мене убік. Що я уже нікому,
Нікому в світі так не поклянусь.
Що з тих боїв, з таких боїв! –
Додому
Я вже навіки інший повернусь.
Бо вже таке підняв на свої плечі,
Такою кров’ю в битвах освятивсь,
Що всі оті домашні колотнечі
Мене вже не засмокчуть, як колись.
Маруся. – Іди до неї. Будеш між панами.
А я за тебе, Грицю, не піду.
Це ж цілий вік стоятиме між нами.
А з чого ж, Грицю, пісню я складу?
(Чути брязкіт замків. Заходить вартовий, заносить вузлика з одягом)
Тюремник вніс у вузлику одежу,
(розгортає, дивиться)
Щоб я на завтра в чисте одяглась.
Яке намисто гарне – хоч подержу,
Це ще од баби пам’ять збереглась.
Мати вклала білу сорочину
І чоботи узяті від шевця.
Червону крайку в смужки золоті…
Аякже, смерть усе - таки це празник,
Який буває тільки раз в житті.
( Чути стукіт копит. На сцені з’являється Іван Іскра з універсалом в руці)
Іван. Спиніться! Чурай Маруся винна ув одному:
Вчинила злочин в розпачі страшному.
Вчинила зло, вона не є злочинна,
Бо тільки зрада в тому є причина.
Її пісні – як перло многоцінне,
Як дивен скарб серед земних марнот.
Тим паче зараз, як така розруха.
Тим паче зараз при такій війні, -
Що помагає не вгашати духа,
Як не співцями створені пісні?
- За ті пісні, що їх вона складала,
За те страждання, що вона страждала,
За батька, що розп’ятий у Варшаві,
А не схилив пред ворогом чола,-
Не вистачало б городу Полтаві,
Щоб і вона ще страчена була!
Тож відпустити дівчину негайно
і скасувати вирока того.
- Ходім зі мною, доленько, ходім.
Маруся. Кого ти любиш, Іване?
Мене чи свою пам'ять?
Смілива я була, правда?
Схожа на свого батька
Співуча я була, правда ?
Схожа на свій народ.
Разом
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люди, наша слава,
Слава України!
Немає коментарів:
Дописати коментар